інститут екології Карпат

О. О. КАГАЛО
РОЗБУДОВА ЕКОЛОГІЧНОЇ МЕРЕЖІ В УКРАЇНІ: ПРИНЦИПИ, ПРОБЛЕМИ, ПЕРСПЕКТИВИ
Інститут екології Карпат НАН України, м. Львів

    Наприкінці ХХ – початку ХХІ століть номінативний етап розвитку природоохоронних ідей досяг свого логічного завершення. У 1992 році конференція ООН з навколишнього середовища й розвитку в Ріо-де-Жанейро прийняла конвенцію про біорізноманіття як основу еволюції та функціонування екосистем і біосфери загалом, і сталого забезпечення потреб населення Землі. Ця конвенція фактично відобразила на міжнародному правовому рівні сучасну парадигму охорони природи. Вона проголосила збереження не окремих ланок природи (видів, угруповань), а головних рівнів організації біоти – від сукупності особин певного виду (популяції) до екосистем – біорізноманітності. Ідея збереження біорізноманітності як фундаментальної властивості живого, що зумовлена природними механізмами еволюції, спричинила необхідність обґрунтування нових підходів до реалізації практичних засад охорони природи, які забезпечили б збереження певної сталості умов середовища, за яких відбувається еволюція біоти за неминучого нині зростання антропогенного тиску на довкілля й подальшої трансформації ландшафтів. Зокрема, залучення поряд із заповідними територіями до системи охоронюваних територій земель, на яких відбувається господарська діяльність.
     Власне, як відповідь на вирішення цих завдань, сформувалася ідея екологічної мережі як основи збереження ландшафтної і біотичної різноманітності в умовах антропогенно трансформованих ландшафтів і домінування вторинних екосистем у біогеоценотичному покриві. Екомережа як інтегральна система територіальної організації збереження біотичного й ландшафтного різноманіття передбачає охоплення як територій традиційного збереження (об’єкти природно-заповідного фонду), так і територій тою чи іншою мірою трансформованих людиною і, навіть, техногенних, котрі мають певне значення для збереження умов існування визначених видових комплексів або угруповань. Ця ідея виникла у Європі на основі базових міжнародних документів, що визначають пріоритети збереження біоти й ландшафтів континенту.
     Методологічною основою формування екомереж є Міжнародна стратегія сталого розвитку, засади якої проголошені декларацією міжнародної конференції ООН з навколишнього середовища й розвитку в Ріо-де-Жанейро. Основні підходи й принципи формування загальноєвропейської мережі визначені Бернською конвенцією про збереження біорізноманітності й середовищ існування у Європі. У країнах Євросоюзу вони знайшли деталізацію в директивах щодо збереження диких птахів (Council Directive 79/409/EEC on the conservation of wild birds), яка визначає території спеціальної охорони (Special Protection Areas), а також щодо збереження природних оселищ існування дикої фауни та флори (Council Directive 92/43/EEC on the conservation of natural habitats and of wild fauna and flora), котра визначає ділянки, важливі для Європейського союзу (Sites of Community Importance) в аспекті збереження біотичної й ландшафтної різноманітності. Ці дві директиви формують програму “Природа-2000” (Natura-2000) для організації системи територій спеціального збереження (Special Areas of onservation).
     В основі концепції екомережі лежить ідея збереження певних типів оселищ (біотопів), як середовищ існування визначених видів, або їх груп, що мають важливе значення для збереження біорізноманіття Європи. Методологія “біотопної” (оселищної) охорони – це своєрідний інструмент уніфікації підходів до охорони біотичного й ландшафтного різноманіття в країнах Європи. В основі різних програм, що випливають із цієї концепції (Natura-2000, Emerald) лежить принцип виділення ділянок земної поверхні (sites), що визначаються за певними, конвенційно погодженими, властивостями чи характеристиками, які відповідають цінностям європейського природоохоронного значення (місцевиростання чи мешкання видів рослин і тварин, місцезнаходження рідкісних типів угруповань тощо).
     Багато країн Європейського Союзу вже зробили відповідні заяви, що інформують про створення національних екомереж, до складу яких включені елементи загальноєвропейського значення.
     Для країн, які не належать до Євросоюзу, території спеціального збереження та середовища існування рідкісних і зникаючих видів визначені Резолюцією Постійного комітету Бернської конвенції № 4 від 1996 року (“Перелік зникаючих видів природних середовищ існування, які потребують спеціальних заходів збереження”). Ці природоохоронні об’єкти формують Смарагдову мережу Європи (Emerald), яка є аналогом програми “Natura-2000” (Закон про приєднання до Бернської конвенції Верховна Рада України прийняла 29 жовтня 1996 року). Загальноєвропейська стратегія збереження біотичного й ландшафтного різноманіття визначає пріоритетним напрямком створення Загальноєвропейської екологічної мережі.
     Іншими міжнародними правовими основами розвитку екомережі є Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин (Україна приєдналася 18 березня 1999 року) та Конвенція про водноболотні вгіддя, які є середовищем існування водоплавних птахів (Україна приєдналася 29 жовтня 1996 року).
     Європейська екомережа запланована як фізична мережа природних і напівприродних територій європейського значення. Її формування є головним напрямом реалізації Загальноєвропейської стратегії збереження біотичної та ландшафтної різноманітності, котра була затверджена на конференції міністрів довкілля країн Європи у Софії 1995 року. Контрольними термінами розбудови Європейської екомережі визначено 1999 р. – розробка програми її створення, завершити виконання якої планувалося 2005 року. Разом із тим, приєднання нових країн до Євросоюзу зумовило деяку корекцію цих термінів.
     В основі виділення територій, перспективних для включення до екомережі, за прийнятими в країнах Європи критеріями, лежить виділення типів оселищ (біотопів, ділянок земної поверхні [sites], місць існування, оселищ [habitats], екосистем, ландшафтних виділів тощо), яким характерна наявність відповідних складових (як біотичних, так і абіотичних), що визначають їхню особливу роль у збереженні умов виживання й розвитку популяцій видів, котрі потребують охорони. У зв’язку з цим важливого значення набувають різні підходи до класифікації та оцінки природоохоронного статусу біотопів. Розроблено низку класифікаційних схем, таких, наприклад, як EUNIS, CORDIS та ін., в основі яких лежать принципи, сформульовані Голланськими вченими під час формування Palearctic Habitats Classification. Тому, вибір територій того чи іншого призначення в рамках екомережі здійснюється на підставі узагальнення детальної інформації про поширення видів рослин і тварин, шляхи міграцій тварин, достатньо детальних карт рослинності та її класифікаційних схем. Практично всі країни, що ввійшли до Євросоюзу, на час формування національних екомереж мали узагальнені хорологічні атласи флори й фауни, причому деякі з них – дуже детальні. Завдяки цьому реалізація вибору біотопів, що становлять першочергову цінність для збереження біотичного й ландшафтного різноманіття у цих країнах здебільшого становила лише технічну проблему. Відповідних затрат потребувало їх подальше картування й визначення структури елементів екомережі.
     Слід відзначити, що категорії “біотоп” та “екосистема” в контексті концепції оселищної (“біотопної”) охорони не тотожні. У контексті біотопної охорони “біотоп” (оселище) є конвенційно погодженою, “договірною” категорією, що служить для означення типів ділянок, що потребують охорони за ознакою їх приналежності до певних типів екосистем. Причому, у складі певного типу оселища може бути представлено кілька типів екосистем. У такому розумінні категорія “біотоп” є значно ширшою від її традиційного екосистемологічного тлумачення, тому, в українській термінологічній практиці доцільно користуватися адекватнішою до змісту поняття категорією “оселище”. Разом із тим, до певних типів оселищ, що потребують охорони, можуть бути зараховані екосистеми, що не відповідають природним виділам земної поверхні, тобто не є біогеоценозами, а представлені певним типом середовища (іноді вторинного походження), яке сприяє формуванню та співіснуванню комплексу консортивно пов’язаних організмів (нори рийних тварин, урвисті береги річок, складені глинистими породами, пні тощо).
     Отже, категорія оселища (“біотопу”) у цьому контексті також перетворюється на своєрідний інструмент виявлення важливих для збереження ділянок, для яких характерна наявність відповідних умов для формування та існування об’єктів охорони (популяцій рослин і тварин, угруповань тощо).
     Таким чином, однозначно можна констатувати, що в контексті CORINE-ідеології, “біотоп” та “екосистема” є різними поняттями. Тому, класифікація екосистем та інвентаризація їх типів є лише передумовою виділення типів оселищ (або, за термінологією CORINE – “біотопів”, типів “біотопів”) як об’єктів охорони з подальшою інвентаризацією їх просторового розміщення.
     В Україні були запроваджені дещо інші критерії до формування екомережі, що значною мірою зробило схеми екомережі України несумісними з аналогічними схемами європейських країн. Особливо відчутно це проявляється на прикордонних територіях, де виникає необхідність узгодження структури регіональних екомереж України з європейськими. Принциповим є фактичне ігнорування в Україні “оселищних (“біотопних”) критеріїв” вибору складових елементів екомережі й абсолютизація значення територій та об’єктів природно-заповідного фонду як основи екомережі з подальшим, часто штучним, залученням природоохоронних територій іншого статусу (водоохоронних, рекреаційних тощо) як елементів екомережі допоміжного рангу: буферних зон, відновних територій, екокоридорів тощо.
     Більше того, принципи оселищної охорони біотичного й ландшафтного різноманіття, визнані практично в усіх країнах Європи, фактично не згадуються в жодному правовому документі стосовно розбудови національної екомережі України, що виводить цю концепцію за межі природоохоронного правового поля України. Це призводить до багатьох негативних явищ, про які буде сказано далі.
     У формуванні національної екомережі Україна спирається на юридично-правовий підхід, не маючи ще достатньої наукової основи для обґрунтування її структури й конфігурації на оселищних засадах у вигляді відповідних баз даних щодо поширення видів і типів оселищ, оформлених із застосуванням сучасних ГІС-технологій. Негативним є те, що цілеспрямовані роботи з подолання цього недоліку проводяться в Україні лише на ініціативних засадах і, здебільшого, за кошти міжнародних фондів і в рамках діяльності громадських організацій. Причому, офіційні наукові й державні кола часто дуже мало обізнані щодо того, які власне науково-дослідні роботи в рамках міжнародних грантів проводяться в контексті формування інформаційної основи розбудови екомережі на засадах, що відповідають прийнятій у зарубіжних країнах оселищній методології.
     Суттєвими особливостями реалізації заходів щодо розбудови екомережі в Україні є:
     • Примат юридично-правових та інтуїтивно-вольових підходів до формування екомережі перед науково-аналітичними: на законодавчому рівні, з урахуванням досвіду й суб’єктивного бачення проблеми певними фахівцями, було визначено структуру національної екомережі й критерії вибору її базових елементів, які не відповідають прийнятим у країнах Європи; законодавчо прийнята концептуальна схема екомережі за рівнем узагальненості практично не відповідає біогеографічним критеріям.
     • Фактичне ігнорування базових критеріїв, що полягають у виборі територій спеціальної охорони на підставі даних про поширення видів і типів оселищ. Причому жодний правовий акт України (крім документів щодо ратифікації відповідних конвенцій, які в Україні на практиці в аспекті аналізованого питання мають лише другорядне значення) не визнає базового принципу вибору ділянок для формування елементів екомережі – тобто не визнає категорії “тип оселища” як інструмента визначення об’єктів охорони.
     • Практична відсутність підтримки на державному рівні проведення відповідних досліджень щодо поширення видів, класифікації та інвентаризації типів оселищ, що підлягають охороні.
     Отже, був порушений базовий принцип, за котрим основою розбудови екомережі є біогеографічні засади – реальні дані про поширення видів і місць їх існування – оселищ (“біотопів”, habitats), на підставі яких визначають ділянки (sites) спеціального збереження.
     Разом із тим, наявність законодавчо закріпленої концептуальної схеми національної екомережі (надміру загальної за своєю біогеографічною суттю) була сприйнята як безпосередня вказівка до дії і за її зразком почалася “розробка” регіональних схем для областей. Очевидно, що це не могло не призвести до іноді “оригінальних” розробок.
     Відсутність в Україні достатніх даних щодо поширення видів і типів оселищ для обґрунтування структурних елементів екомережі зумовило те, що регіональні схеми, розроблені для окремих регіонів, або для коридорів національної екомережі, виявляються не більше як концептуальними моделями, які в подальшому необхідно деталізувати на рівні реальних виділів землекористування. Що ж стосуються об’єктів природно-заповідного фонду як ядер екомережі, то в більшості випадків необхідним є наукове обґрунтування спроможності виконувати ними ці функції. Крім того, поділ базових елементів екомережі, зокрема природних ядер, за рівнем значущості (локальні, регіональні, національні тощо) суперечить самій ідеї виділення ділянок для охорони за оселищними критеріями, оскільки, згідно з Бернською конвенцією, такими ділянками a priori є території, що мають європейське значення для збереження видів і місць їх існування.
     В Україні здійснюються оригінальні роботи щодо розробки класифікації екосистем з використанням критеріїв європейських класифікаційних схем. Дуже активно цими питаннями займаються фахівці Інституту ботаніки ім. М. Г. Холодного НАН України. Разом із тим, є роботи, в яких відбувається підміна класифікації типів оселищ (“біотопів”) класифікацією екосистем, що принципово суперечить методам, прийнятим в інших країнах. Крім того, є випадки, коли за наявності розробленої для певного регіону класифікації екосистем, її ж автори під час обґрунтування структури екомережі того ж регіону користуються критеріями пріоритету заповідних територій, які з’єднують абсолютно біогеографічно довільними й безпідставними “коридорами”, ігноруючи власні розробки, що могли б слугувати підставою виділення відповідних типів оселищ, що відповідають критеріям оселищної концепції охорони, або для вже штучно “створеної” екомережі робиться перелік типів екосистем, які, буцімто представлені в межах її екокоридорів.
     За таких обставин склалася ситуація, за якої в Україні фактично немає жодного регіонального переліку типів оселищ (“біотопів”) європейського значення, крім переліку, що недавно був підготований групою фахівців для рівнинної частини Закарпаття (Кіш, Мандрик, Мірутенко, 2006).
     Тому, в умовах України виникає низка специфічних проблем, які необхідно брати до уваги під час розробки регіональних схем екомережі з урахуванням як вимог Українського законодавства, що є неминучим, так і з урахуванням критеріїв оселищної (“біотопної”) охорони, без яких будь-яка схема екомережі є лише схоластичною фантасмагорією, побудованою на інтуїтивно-вольових рішеннях авторитетних осіб, хай навіть зі значним досвідом природоохоронної діяльності й знанням біоти країни.
     Ці проблеми випливають з основних завдань створення Загальноєвропейської екомережі, Європейської програми її формування та структури, що передбачає виділення чотирьох типів елементів.
     Основними завданнями щодо створення Загальноєвропейської екомережі є:

Збереження всього комплексу екосистем, середовищ існування, видів та їхнього генетичного різноманіття, а також ландшафтів європейського значення.

Забезпечення достатнім простором природних середовищ для збереження видів.

Створення необхідних умов для розселення і міграції видів.

Забезпечення відновлення компонентів ключових екосистем, які зазнали руйнування.

Захист екосистем від потенційних негативних факторів.

Європейська програма формування екомережі передбачає:

Обґрунтування критеріїв для виділення ключових районів, екокоридорів, відновлювальних районів і буферних зон, з урахуванням біогеографічних зон Європи.
Відбір екосистем, типів середовищ існування (“біотопів”), видів і ландшафтів європейського значення.
Визначення конкретних ділянок для збереження, покращення або відновлення екосистем, середовищ існування, видів та їхнього генетичного різноманіття, а також ландшафтів європейського значення.
Опрацювання керівних принципів (директив), які забезпечать максимально послідовне та ефективне здійснення заходів щодо створення екомережі.

Структурними елементами екомережі є:

Природні ядра або осередки (ключові райони) для збереження екосистем, середовищ існування, видів і ландшафтів європейського значення.
Екокоридори або перехідні зони для забезпечення взаємозв’язків між природними екосистемами – елементи дефрагментації природних масивів і міграційні шляхи водночас.
Відновлювальні райони, де є потреба відновлення порушених елементів екосистем, середовищ існування і ландшафтів європейського значення або повне відновлення деяких районів.
Буферні зони, які сприяють зміцненню мережі та її захисту від впливу негативних зовнішніх чинників.

Резюмуючи ці загальні засади формування екомережі, можна зазначити, що екомережа – це функціонально об’єднана система природоохоронних територій різного статусу й допоміжних територій, які забезпечують біотичні функціональні зв’язки між біотами різних регіонів, а також збереження умов для природного (або наближеного до природного) перебігу процесів функціонування й розвитку біосистем різного рівня організації. Екомережа є організаційно-функціональною основою заходів збереження біорізноманітності в умовах антропогенно трансформованого ландшафту.
     Разом із тим, намагання a priori надати об’єктам природнозаповідного фонду статус ядер екомережі, а екокоридори визначити за рахунок природоохоронних територій (водоохоронних зон, лісів спеціального – рекреаційного, водоохоронного, землезахисного призначення та ін.) суперечить загальноприйнятим принципам розбудови екомережі на засадах збереження певних типів оселищ (“біотопів”), що мають європейське значення.
     По-перше, невідомо, чи на територіях об’єктів природно-заповідного фонду, яким надано статус ядер екомережі, дійсно представлені такі типи оселищ, по-друге, яку вони займають площу, по-третє, чи природоохоронні території на кшталт водоохоронних зон і т.п. дійсно спроможні виконувати роль кон’югатів між цими “ядрами”, й нарешті, по-четверте, чи решта територій, які мають виконувати буферні та відновні функції взагалі мають якусь природоохоронну цінність. Без спеціальних комплексних досліджень дати відповідь на такі питання дуже важко.
     Звичайно, не слід вважати, що в Україні не зроблено спроби провести відповідні дослідження флори, рослинності, фауни тощо, на підставі результатів яких зроблено висновки щодо структури регіональних елементів екомережі. Наприклад, це роботи, виконані під керівництвом Т. Л. Андрієнко (Панченко, Андрієнко, Гаврись, Кузьменко, 2003). Однак, у жодній з них не було виділено типи оселищ (“біотопів”) європейського значення, не проведено їх картування. А саме це є наріжним каменем методології формування екомережі й вибору її структурних елементів. І вина в цьому не розробників зазначених проектів. Просто, в законодавстві України поняття типу оселища (“біотопу”) як об’єкта, що потребує охорони в Європі з точки зору збереження певних елементів біорізноманітності й середовища його існування відсутнє. Є певні спроби підмінити категорію “біотопів, що потребують охорони” – “Natura 2000” поняттям “рослинних угруповань, що потребують охорони” – “Зелена книга” (Стойко, Шеляг-Сосонко, 2005; Шеляг-Сосонко, 2008), причому змішуються завдання класифікації рослинності й класифікації біотопів, однак доцільність таких підмін є незрозумілою, особливо протиставляння зазначених підходів, тим більше, що категорія “тип оселища” (“біотопу”) власне й виділяється на підставі, перш за все, аналізу структури рослинного покриву, але в подальшому передбачає значно ширший, ніж лише геоботанічний, аналіз біоти відповідного природного виділу й безпосередньо пов’язана із завданням розробки класифікації екосистем. Аргументи, що їх наводять цитовані автори, аж ніяк не переконливі (Шеляг-Сосонко, 2008, с. 286), і є лише констатацією того факту, що Україна катастрофічно відстала від країн Європи у справі простої інвентаризації видової та ландшафтної різноманітності. Без сумніву не можна не погодитися, що підходів і методів щодо виділення об’єктів охорони може й має бути багато й усі вони мають право на існування, особливо в науковому середовищі. Але з практичної точки зору необхідність уніфікації у межах Європи підходів щодо визначення принципів територіальної охорони є очевидною. Протиставляння ж названих концепцій призводить лише до формування чергового бар’єру між Сходом і Заходом Європи, а, як свідчить історичний досвід, спроби “йти своїм шляхом” не завжди призводять до позитивних результатів.
     Разом із тим, оскільки концепція розбудови екомережі України визначена на законодавчому рівні, пропонувати підходи її реалізації, ігноруючи закон, – некоректно. Однак, геополітичне положення й курс на зближення з країнами Європейського Союзу однозначно потребує узгодження процесу розбудови екомережі України з принципами цього процесу, прийнятими в країнах Європи. Формується парадокс: таке узгодження потребує спеціальних досить тривалих досліджень, а проводити їх щодо біотичного й ландшафтного різноманіття немає можливості, оскільки часові рамки розбудови екомережі України визначені законодавчо (і це є вимога обох Законів України, що стосуються екомережі) й обмежені 2015 роком. br>     Тому, доцільно прийняти певну компромісну робочу концепцію, що враховує вимоги Законів України щодо розбудови екомережі й дає можливість у подальшому провести необхідні дослідження й деталізувати структуру регіональних елементів національної екомережі з визначенням їхніх функціональних складових на оселищних засадах.
     Спроба обґрунтувати таку робочу концепцію зроблена в Інституті екології Карпат НАН України спільно з фахівцями географічних факультетів Львівського національного університету імені Івана Франка та Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка. Згідно з цією концепцією, розробленою з урахуванням досвіду європейських країн щодо розбудови екомережі, запропоновано вирізняти:
     • Коридори макрорівня – національні й транснаціональні
     • Коридори мезорівня – регіональні
     • Коридори мікрорівня – локальні.
     Коридори різних структурних рівнів ієрархічно доповнюють один одного, формуючи суцільну мережу ландшафтно й біогеографічно (біоісторично) однорідних територій – локальних біогеографічних регіонів, у межах яких, фактично, й формуються структурно-функціональні елементи регіональної екомережі. У свою чергу, локальні біогеографічні регіони формують екокоридори національного рівня. Причому екокоридори далеко не завжди повинні збігатися з долинами річок, як це можна спостерігати в більшості запропонованих в Україні схем.
     Крім того, запропонована концепція передбачає два рівні деталізації територіальної структури елементів екомережі: концептуальний і функціональний. На рівні концептуальної деталізації створюються схеми, що базуються на наявних на сьогодні даних щодо просторової диференціації біотичної та ландшафтної різноманітності й ступеня антропогенної трансформації екосистем (ландшафтів). На рівні функціональної деталізації територіальної структури елементів екомережі необхідним є проведення відповідних додаткових досліджень, що дали б змогу реалізувати принципи біотопного підходу до збереження біотичної й ландшафтної різноманітності й визначити ділянки, перспективні для включення в систему екомережі з точністю до певних виділів землекористування.
     Слід зазначити, що пріоритетне значення природоохоронних територій у формуванні екомережі, яке донедавна було досить популярним не лише в Україні й, зокрема, однозначно визнане Законом України “Про екологічну мережу України”, в останні роки зазнає істотної критики в усьому світі. Основна причина цього полягає в необхідності реалізації засад сталого розвитку й узгодження з ними питань, пов’язаних з функціонуванням природних територій, що особливо охороняються. На П’ятому Всесвітньому Конгресі Територій що Охороняються (Дурбан, ЮАР, 8-17 вересня 2003 р.) було відзначено неприпустимість подальшої ізоляції заповідних територій від навколишніх територій/акваторій, місцевого населення й суб’єктів господарювання. Пріоритетною метою має бути поширення уявлення щодо першочергової цінності природних територій, що охороняються, для існування суспільства й розширення кола осіб, які здійснюють реальний внесок у територіальну охорону довкілля. У зв’язку з цим виникає низка нових концептуальних можливостей для розв’язання питання територіального забезпечення процесу розбудови екомережі. Без сумніву, значення природних ядер, якими мають бути природоохоронні території високого рангу, є очевидним. Але цілком очевидною також є необхідність залучення територій, які перебувають у тих чи інших формах господарського використання, частково трансформовані тощо, як допоміжних з метою забезпечення функціональної цілісності екомережі.
     Крім того, визначення територій, пріоритетних для включення до складу екомережі в різному функціональному статусі за критеріями виділення певних типів біотопів, що передбачають комплексний підхід до оцінки цінності їхньої біотичної та абіотичної складових, відкриває широкі можливості для розгортання поглиблених моніторингових досліджень стану біоти з використанням структурно-функціональних складових екомережі як базових комплексних об’єктів такого моніторингу.
     Біорізноманітність (біотична різноманітність) – фундаментальна властивість живого, що зумовлена тривалою адаптивною еволюцією життя на Землі. Різноманіття живих систем різних рівнів організації в різних його проявах є основою їхньої стійкості й стабільності у взаємодії між собою та з навколишнім середовищем (Голубець, 2003). В аспекті вивчення явища біорізноманітності можливі різні підходи й тлумачення цієї категорії. Але, з точки зору практики природоохоронної діяльності, важливим є акцент на тлумачення цього поняття в офіційних документах, що на світовому рівні визначають стратегії збереження біорізноманітності. Це важливо для уніфікації практичних підходів в організації заходів її збереження у глобальному масштабі.
     Біорізноманіття в практиці світової природоохоронної діяльності розуміється досить просто. Класичним афоризмом, що визначає суть цієї категорії, є вислів K. J. Gaston (1996): “Biodiversity (or biological diversity) can be considered as a synonym of "variety of life"”. Така концепція цілком збігається з думкою М. А. Голубця (2003), що у загальнонауковому контексті – біорізноманітність – це загальна сукупність різноманітностей (відмінностей) біотичних систем усіх рівнів організації і ступенів структуризації живого (від молекулярного до біосферного), вивчених, чи тих, що знаходяться в процесі вивчення різних розділів біології чи суміжних з нею галузей знань. Загальна біотична різноманітність практично безмежна й може бути оцінена за практично безмежною кількістю критеріїв. Разом із тим, М. А. Голубець пропонує розрізняти галузевий і практичний підходи до інтерпретації категорії біорізноманітність. На його думку, доцільно вирізняти загальну (інтегральну) біорізноманітність як загальну сукупність відмінностей біотичних систем усіх рівнів організації і ступенів структуризації живого (в основі цього аспекту має лежати урахування трьох рівнів організації живого як природної основи біорізноманітності: організмового, популяційного, екосистемного); галузеву або об’єктну біорізноманітність – сукупність відмінностей біотичних систем, визначених засобами певного розділу біології, та прикладну біорізноманітність – сукупність відмінностей біотичних систем, прийнятих для вирішення певних виробничих завдань.
     На загал, такий підхід не суперечить базовим документам міжнародної спільноти (Ріо 1992) щодо визначення рівнів вивчення біорізноманітності для їх збереження: різноманіття екосистем (біотопів [оселищ], специфічних місць існування певних угруповань як середовища існування оригінальних видових сукупностей, що функціонально є складними екосистемами), різноманіття видів (таксономічно визначеної сукупності дискретних біологічних одиниць, що є результатом тривалої еволюції організмів у процесі розвитку біоти в геологічному часі), різноманіття генів (внутришньо- та між-популяційної варіабельності генофонду природних популяцій як основи подальшого еволюційного розвитку біоти в процесі її пристосування до мінливого навколишнього середовища).
     Ідея збереження біорізноманітності спричинена тим, що за інтенсивної трансформації середовища й місць існування живих організмів, є необхідним пошук певних оптимальних заходів збереження таких параметрів умов життя цих організмів, які б забезпечили їх функціонування в популяціях, угрупованнях та екосистемах відповідно до стану й природний гомеостаз цих систем. Тому ідея збереження біорізноманітності в системі екологічної мережі пов’язана з концептуальними засадами сталого розвитку, тобто створення умов такого розвитку суспільства, які б забезпечували невизначено тривалу в часі сталість задоволення потреб людини в ході її господарської діяльності й певну сукупність природних умов, необхідних для перебігу в природних екосистемах процесів, наближених до натуральних.
     Екомережа є організаційно-функціональною основою заходів збереження біорізноманітності в умовах антропогенно трансформованого ландшафту, а в системі таких заходів важливе місце в природоохоронному контексті посідає комплексний природоохоронний моніторинг стану біорізноманітності й довкілля. Такий моніторинг є комплексним організаційно-науковим та управліньським заходом, який забезпечує зворотний зв’язок між подіями, які відбуваються в природних екосистемах і тими завданнями, які стоять перед людиною в аспекті їх збереження й забезпечення нормального функціонування.
     Як було зазначено, екомережа складається з 4 типів структурно-функціональних елементів – природних ядер, екокоридорів, відновлювальних регіонів, буферних зон. Природні ядра є основою екомережі, вони включають мінімально змінені екосистеми й слугують основою регіонального різноманіття. Допоміжні території здійснюють поєднання, захист цих природних ядер, зв’язок для обміну генетичною інформацією між популяціями, для міграцій організмів тощо.
     Оскільки до складу екомережі як її структурно-функціональні елементи належать не лише природні території, але й антропогенно змінені ландшафти, в яких відбувається подальше господарювання або процеси відновлення, відкриваються широкі можливості використання системи екомережі як структурно-організаційної основи комплексного природоохоронного моніторингу стану біорізноманітності та її динамічних тенденцій в різних умовах функціонування екосистем.
     Такий комплексний моніторинг має бути основою обґрунтування заходів диференційованої охорони й практичного збереження як біотичної, так і ландшафтної різноманітності. Комплексний моніторинг у цьому контексті слід розглядати як систему збирання, узагальнення, збереження й передавання інформації про стан біоти й довкілля за стандартизованими методиками й за допомогою стандартизованих засобів для подальшого аналізу, експертизи й використання з метою обґрунтування управлінських рішень щодо оптимізації збереження біотичної й ландшафтної різноманітності та оптимізації функціонування екосистем.
     Важливо, що саме визначення територій, пріоритетних для включення до складу екомережі за критеріями виділення певних типів оселищ, які передбачають комплексний підхід до оцінки їхньої біотичної та абіотичної складових, створює передумови для розгортання поглиблених моніторингових досліджень стану біоти з використанням структурно-функціональних складових екомережі як базових комплексних об’єктів такого моніторингу. Це можливо навіть за умови, що в Україні “оселищний” підхід до вибору територій – складових екомережі – перебуває в зародковій стадії, й превалює пріоритетне значення територій природно-заповідного фонду у формуванні структури екомережі.
     Оскільки території, на яких формується екомережа, є регіонами давнього господарського використання, здебільшого достатньо густозаселеними, зі значним ступенем антропогенної трансформованості екосистем і ландшафту, загалом, до них є правомірним застосування концепції геосоціосистеми як складної за будовою, організованої суспільством і керованої інтелектом людини системи, де природне середовище зі всіма його складовими є структурним компонентом (Голубець, 2005).
     За класичною схемою (Рис. 1) комплексного моніторингу у блок-схемі саморегульованої геосоціосистеми (Голубець, 2005), ядра екомережі (умовно природні та природні екосистеми територій та об’єктів природно-заповідного фонду) відповідають еталонним системам і як об’єкти фонового моніторингу біорізноманіття й стану довкілля можуть слугувати основою, з якою можна порівнювати процеси, які відбуваються на відновлюваних, рекультивованих територіях, у буферних зонах та інших допоміжних елементах екомережі, що всі разом формують цілісні макробіогеографічні регіони та екокоридори макрорівня (Кагало та ін., 2008). Відповідно, керована система це допоміжні елементи екомережі (екокоридори, відновні території, буферні зони) та інші території, що не належать до її структури – антропогенно трансформовані екосистеми, що потребують активних заходів для збереження їх біорізноманітності, відновлення та екологічної стабілізації.

     Рис. 1. Комплексний моніторинг у блок-схемі саморегульованої геосоціосистеми в умовах екомережі
(за М. А. Голубецем, 2005, з доповненнями)
     КС – керована система (допоміжні елементи екомережі [екокоридори, відновні території, буферні зони] та інші території, що не належать до її структури); Р – регулятор; ЕС – еталонна система (ядра екомережі [умовно природні та природні екосистеми територій та об’єктів природно-заповідного фонду]); ЗЗД – зовнішнє збурювальне діяння; СЗЗ – система зворотного зв’язку: СКМ – система комплексного моніторингу, ЦНА – центр наукового аналізу, ЦНЕ – центр наукової експертизи. 1 - прямий зв’язок, 2 - зв’язок між регулятором та еталонною системою, 3 - зворотний зв’язок, 4 - канал факторів відхилення від програми, 5 - вихід інформації з керованої системи.

     Послідовність заходів (Рис. 2) щодо формування інформаційної основи системи моніторингу біорізноманітності й бази даних такого моніторингу є, фактично, аналогічною до послідовності таких заходів на природоохоронних територіях, як базових в системі такого моніторингу (Кагало, 2003), лише екстрапольована на регіональний рівень.

Рис. 2. Послідовність заходів щодо формування інформаційної основи й системи моніторингу біорізноманітності на природоохоронних територіях (на основі F. Dallmeier, 1996 зі змінами й доповненнями)

Голубець М. А. Біотична різноманітність і наукові підходи до її збереження. – Львів: Ліга-Прес, 2003.–33 с.
Голубець М. А. Вступ до геосоціосистемології. – Львів: Поллі, 2005. – 199 с.
Кагало О. О. Концептуально-методичні засади созологічної оцінки змін рослинного покриву // Вісник Львів. ун-ту. Серія біологічна. – 2003. – Вип. 34. – С. 3-18.
Кагало О., Зінько Ю., Татух С., Андрєєва О., Скібіцька Н., Савка Г., Горбань І. Яворівський національний природний парк у системі регіональної, національної та загальноєвропейської екомереж // Яворівський національний природний парк. До 10-річчя створення / Ред. Ю. Чорнобай, О. Кагало. – Львів: ЗУКЦ, 2008. – С. 51-61.
Кіш Р., Мандрик Є., Мірутенко В. Біотопи Natura 2000 на Закарпатській низовині.– Ужгород: Мистецька Лінія, 2006.–64 с.
Панченко С. М., Андрієнко Т. Л., Гаврись Г. Г., Кузьменко Ю. В. Екологічна мережа Новгород-Сіверського Полісся. – Суми: Університетська книга, 2003. – 92 с.
Стойко С. М., Шеляг-Сосонко Ю. Р. Раритетний фітоценофонд України та концепція національної “Зеленої книги” // Укр. ботан. журн. – 2005. – 62, № 5. – С. 611-623.
Шеляг-Сосонко Ю. Р. Стан рослинності – головна проблема світової спільноти // Укр. ботан. журн. – 2008. – 65, № 2. – С. 274-288.
Biodiversity: a biology of numbers and difference / K. J. Gaston (Ed.). – Oxford, U. K.: Blackwell Science Ltd., 1996. – 360 p.
Dallmeier F. Biodiversity inventories and monitoring: essential elements for integrating conservation principles with resource development projects // Biodiversity in managed landscapes: theory and practice / Ed. R. C. Szaro, D. W. Johnston. – New York: Oxford Univ. Press, 1996. – P. 221-236.