М. А. ГОЛУБЕЦЬ
ПОНЯТІЙНА РІЗНОМАНІТНІСТЬ І ПОТРЕБИ ТЕРМІНОЛОГІЧНОЇ ТОЧНОСТІ В ЕКОЛОГІЇ, ГЕОСОЦІОСИСТЕМОЛОГІЇ, СЕРЕДОВИЩЕЗНАВСТВІ ТА ОХОРОНІ ПРИРОДИ
Інститут екології Карпат НАН України, м. Львів

     Кінець ХХ – початок ХХI століть вирізняється небувалими до того структурно-функціональними змінами на планеті. Глибокі антропогенні перетворення охопили плівку життя й космічне середовище біосфери, стали причиною великомасштабних екологічних, соціально-економічних і гуманітарних криз і катастроф. Розум і керована ним праця виявилися, за В. І. Вернадським (Вернадский, 1989), найпотужнішою геологічною силою. Розумова й виробнича діяльність вселенського людства зумовили формування глобальної надсистеми – соціосфери, до складу котрої ввійшли біосфера, інші охоплені людською діяльністю геосфери, навколоземний космічний простір і людське суспільство з усіма наслідками його розумової й господарської діяльності. Роль кібернетичної пам’яті й регулятора в ній виконує Колективний Людський Розум (Голубець, 1997; Моисеев, 1988). Особливої актуальності набрала міжнародна співпраця з питань збалансованої взаємодії екологічного, соціального та економічного блоків і забезпечення “високої якості довкілля й здорової економіки для всіх народів” (Програма дій…, 2000), а також розумного керування еколого-соціально-економічними процесами не лишев локальних чи регіональних, але й у глобальних масштабах (Програма дій…, 2000; Всемирная встреча…, 2002).
     На зміну постіндустріального настав етап інформаційного суспільства, основою управління геосоціосистемними процесами, прогнозування й програмування дій котрого є інформатика, комп’ютеризація, розбудова штучного інтелекту, роботизація і, врешті, пряме мовне спілкування людини з машиною. Це, в свою чергу, вимагає особливої чіткості й однозначності промовленого людиною слова, висловленої думки. Кожен, хто користується комп’ютером, Інтернетом, знає, що одержати за їх допомогою потрібну інформацію можна лише за умови точно поставленого запиту, використання однозначних термінів. У сфері екології, чи біології загалом, трапляється значна плутанина, термінологічна невпорядкованість, навіть легковажне словотворення, різнотлумачення й суржикуватість, на що натрапляємо в більшості академічних і галузевих публікацій. Ситуація ускладнюється також бурхливим розвитком науки, комплексністю досліджень, взаємопроникненням різногалузевих знань. Яскравий приклад цього маємо в галузях екології та охорони природи, понятійний апарат котрих ускладнився й частково здеформувався під впливом актуалізації проблематики сталого розвитку, середовищезнавства, охорони довкілля тощо.
     У зв’язку з потребами управління екологічними, демографічними, економічними чи, загалом, геосоціосистемними процесами постає питання про точність слова (оскільки термін – це слово, яке точно означає певне поняття, використовуване в науці, техніці, мистецтві) в біології, екології, геосоціосистемології, гуманітарних науках, охороні довкілля, тобто в тих розділах знань, які найбільше пов’язані з тематикою наукової діяльності нашого й споріднених із ним колективів.
     Почнемо з екології. Екологія – незалежно від епітету: “сучасна” чи “майбутня”, “загальна” чи “прикладна”, “земна” чи “космічна”, була і є розділом біології, тобто вченням про взаємовідносини живих істот та їх сукупностей (популяцій, угруповань) між собою і середовищем існування, про структурно-функціональні властивості екологічних систем (від консорційних до біосфери), історію їх формування, еволюцію, природну та антропогенну динаміку, корисні функції для людини та можливості їх розумного використання. Основними розділами екології є аутекологія (екологія організмів), демекологія (екологія популяцій), синекологія (екологія угруповань) та екосистемологія (вчення про екосистеми).
     Понад 140 років минуло відтоді, як відомий німецький зоолог Е. Геккель уперше дав визначення екології та впровадив це поняття в науковий ужиток. Від того часу опубліковано велику кількість наукових праць, опрацьовано детальну структуризацію екології, обґрунтовано потребу низки прикладних її розділів, зокрема, гідроекології, лісової, аграрної, географічної, хімічної, морфологічної, еволюційної, історичної та інших. Незважаючи на це, деякі російські географи, філософи, економісти, гуманітарії та навіть біологи намагалися заперечити екологію як науку, визначити її як науковий підхід чи методологічний засіб, а її об’єкти, предмети, загальні пізнавальні функції передати фізичній географії. Відомий російський еколог М. Ф. Реймерс (Реймерс, 1994) назвав екологію “циклом дисциплін про виживання людства”, мегаекологією, яка об’єднує близько 50 різноманітних екологій, серед яких “екологія особистості”, “екологія суспільства”, “екологія культури”, “екологія мистецтва”, “екологія душі”. Після цього він заявив, що в такій ситуації до екології легко приєднуються навіть ті, що в ній “нічого не розуміють”… Всі стали “екологами”. Такої профанації знання ще не було в історії людства…, майже все почали називати “екологією”, у тому числі й охорону природи, й охорону навколишнього щодо людини середовища” (с. 13). На щастя, такі негативні деформації екології не відбулися ні в європейських, ні в заокеанських країнах.
     Екологія як розділ біологій не має засобів для вивчення соціальних явищ та об’єктів, а використання її назви для надання нібито значущості, всеосяжності та актуальності різноманітним гуманітарним і соціально-економічним питанням й фабрикування “новітніх” розділів науки під назвами “соціальна екологія чи екологія суспільства”, “екологія особистості, душі, мистецтва, любові” тощо є шкідливими для екології та суспільної свідомості. Вони також є підступними в соціально-екологічному та гуманітарному аспектах, оскільки грубо зміщують акценти у вирішенні часто невідкладних і наболілих питань у гуманітарній, освітянській, культурологічній, мистецтвознавчій сферах.
     Суспільні явища й процеси, зокрема такі, як умови формування особистості, функціонування суспільства, розвитку моральних підвалин людей та їхньої духовності, створення сприятливого середовища для розбудови культури, мистецтва, науки мають бути об’єктом і предметом не біології, не екології, а відповідних розділів суспільствознавчих наук.
     Перетворення людського розуму і керованої ним праці у потужну геологічну силу, вихід виробничої діяльності людини за межі біосфери та антропогенні зміни середовища її існування, інтенсифікація згубних екологічних і соціально-економічних процесів та деградація природних умов існування людини стали ознакою кардинальних змін на Землі – виникнення якісно нових структурно- функціональних взаємозв’язків і взаємовідносин між біотичними, соціальними та економічними явищами, якісно нової глобальної організованості, нової надсистеми, в котрій екологічні чинники не є визначальними.
    Якщо центральним організатором біосфери, за В. І. Вернадським, так само, як й екосистем нижчих ступенів складності (біогеоценозних, ландшафтних, провінційних), є жива речовина – сукупність живих організмів, кібернетична пам'ять цих систем зберігається в їхньому генопласті – сукупності генотипів усіх особин і генофондів усіх популяцій, які є в складі екосистеми. Якщо основними функціональними рисами біосфери є живлення і біотичний колообіг, а виробнича діяльність людини стосовно біотичних систем завжди виступає як зовнішній збурювальний чинник, що спричиняє формування антропогенного середовища їхнього існування, то центральним організатором цієї нової надсистеми є всесвітнє людство з його потужним інтегральним інтелектом, величезним науковим надбанням, засобами виробництва і разючими наслідками їх використання. Роль її пам’яті й регулятора виконує людський розум, головними її функціональними рисами є праця, соціальний обмін речовин і суспільні відносини.
     На підставі цього, закономірним є висновок про те, що така система не є біотичною, вона належить до категорії соціальних і має бути об’єктом вивчення відповідного суспільствознавчого розділу науки. Їй дано назву соціосфера, підпорядкованим їй структурно-функціональним одиницям – геосоціосистеми, а розділу науки, для котрого вони є об’єктом дослідження – геосоціосистемологія (Голубець, 1997а).
     Соціосферою називаємо самоорганізовану, саморегульовану планетну систему, структурними компонентами якої є біосфера, інші трансформовані виробничою діяльністю геосфери, прилеглий до Землі Космос і людське суспільство з усіма наслідками його розумової і господарської діяльності (інтелектуальними здобутками, спорудами, інститутами, формами організації, типами виробничих відносин тощо). Вона є найбільшою, глобальною геосоціосистемою.
     Геосоціосистеми – це територіально відмежовані об’єкти, в котрих функціонально поєднані екологічний, соціальний, економічний та інші блоки, і в котрих відбуваються всі організовані людьми екологічні, соціально-економічні, демографічні, інформаційні та інші процеси.
     У латеральному (горизонтальному) напрямі можна виділяти структурні підсистеми соціосфери за межами фізикогеографічних широтних зон чи довготних провінцій. Вони відрізняються за геологічними, ґрунтовими, кліматичними, біотичними та іншими умовами, які значною мірою зумовлюють характер і напрям господарської діяльності, умови життя і побуту людей. Такими можуть бути тундрові, тайгові, лісостепові, степові, гірські, континентальні та інші геосоціосистеми. Латеральними геосоціальними підсистемами соціосфери є населені пункти, міські агломерації, промислові комплекси, адміністративні області й навіть окремі сільськогосподарські підприємства, оскільки займають соціосферний простір, характеризуються певною специфікою соціального речовинно-енергетичного та інформаційного обміну, умовами життя й праці людей, використання природних ресурсів і впливу на довкілля.
     Під геосоціосистемологією розуміємо вчення про геосоціальні системи, їх генезис, закономірності розвитку, будови й функціонування, про структурно-функціональні зв’язки і взаємозалежності між їхніми внутрішніми компонентами та з іншими геосоціосистемами, про особливості їхньої саморегуляції, еволюції й антропогенної динаміки, принципи управління геосоціосистемними процесами з метою забезпечення оптимальних умов життя людей, збереження для теперішніх і майбутніх поколінь сприятливого навколишнього середовища та досягнення умов сталого розвитку.
     Таким чином були визначені сфери компетенції двох особливо актуальних розділів науки – екології та геосоціосистемології, а також питання їх співпраці та взаємодопомоги.
     До уточнення та поглиблення завдань геосоціосистемології спричинилося усвідомлення світовою громадскістю глибоких антропогенних змін у біосфері та її природному оточенні, швидких темпів виснаження невідновних природних ресурсів, істотного збільшення чисельності населення і причин постійного голодування в багатьох країнах, втрат біотичного різноманіття й погіршення умов життя людей та інших глобальних проблем. Вони були узагальнені на Конференції ООН із питань навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро і викладені в фундаментальній Програмі дій “Порядок денний на ХХI століття” (2000).
     Ця програма спричинилася до широкого впровадження в науковий ужиток понять “навколишнє середовище” та “сталий розвиток” і започаткувала потребу розмежування класичних екологічних термінів “середовище”, “природне середовище” і соціологічних – “навколишнє середовище”, “довкілля”, за допомогою яких характеризуємо інтегроване еколого-соціально-економічне середовище існування людини, людства загалом.
     Екологічними методами вивчати особливості економічного, культурного, етнічного та інших суспільних середовищ неможливо, тому виникла потреба у новій прикладній галузі знання, якою має стати середовищезнавство (з англійської – інвайронментологія). Під середовищезнавством розуміють “систему знань про наше довкілля і наше місце у ньому. Вона є міждисциплінарним, інтегрованим з природничими, соціальними й гуманітарними науками, голістичним ученням про світ, що нас оточує і практично орієнтованою” (Cunningham and all, 2005). Її також визначають як “інтердисциплінарну галузь знань, котра включає як прикладні, так і теоретичні аспекти впливу людини на світ. Оскільки людина є істотою соціальною, вона мусить узгоджуватися з політикою, соціологією, економікою, етикою та філософією. Отже, вона є певною сумішшю традиційної науки, індивідуальних і соціальних цінностей та політичної свідомості” (Enger, Smith, 2004).
     І якщо геосоціосистема – це функціональна єдність людності і середовища її існування, при чому, середовища системного – природного, економічного, духовного, морально-етичного, політичного тощо, то вивчення умов і закономірностей його формування та історичних перетворень, сучасного стану та його впливу на здоров’я, життєві умови, працездатність, громадську поведінку людей та багато іншого набуває особливої актуальності. При цьому геосоціосистемологія покликана вивчати закономірності структурнофункціональної організації геосоціосистем. Накопичення ж знань про навколишнє середовище (довкілля), в якому живе людина і відбуваються всі соціально-економічні та інші процеси, пов’язані з розумовою й виробничою діяльністю, про збереження його “високої якості” та охорону на засадах сталого розвитку є завданням середовищезнавства.
     Зважаючи на структурну складність, багатокомпонентність геосоціосистемного середовища, середовищезнавство повинно володіти методами вивчення всіх його (природних, соціальних, економічних та інших) компонентів, його комплексного, системного і функціонального аналізу, моделювання і прогнозування його змін, обґрунтування управлінських рішень. Таким чином, об’єктом середовищезнавства є геосоціосистемне середовище, предметом – його екологічні, соціальні та економічні параметри, їх комплексні просторові й часові зміни, моделювання і прогнозування цих змін та обґрунтування способів керування ними (Голубець, 2008).
     Геосоціосистемологія, таким чином, вимальовується як теоретична основа середовищезнавства і сталого розвитку, а середовищезнавство як базова прикладна галузь знання про розумне, збалансоване використання природних, соціальних та економічних ресурсів, охорону довкілля, управління геосоціосистемними процесами для реалізації основної мети сталого розвитку – “високої якості навколишнього середовища і здорової економіки для всіх народів світу” (Программа дій…, 2000). Середовищезнавство є науковою основою інвайронменталістики – системи практичних заходів зі сталого функціонування геосоціосистем і збереження сприятливих для людини умов довкілля.
     Геосоціосистемне (навколишнє) середовище є емерджентною сукупністю природних, економічних, суспільних, технічних, політичних та інших компонентів. Тому середовищезнавство повинно користуватися методами й результатами досліджень різних галузей знання, передусім географії, екології, медицини, економіки, соціології, етики, інформатики, кібернетики тощо. Його завданням є глибока територіальна, структурна і функціональна характеристика геосоціосистем, їх категоризація й класифікація за показниками стану навколишнього середовища, моделювання й прогнозування геосоціосистемних процесів, постійний моніторинг змін основних параметрів довкілля і комплексне обґрунтування управлінських рішень.
     Зробити це засобами окремих класичних розділів науки (екології, географії, економіки, соціології, медицини тощо) неможливо. Потрібні наукові колективи нового типу, новітні відділення в академіях наук, в яких над сучасними важливими проблемами подолання соціальних криз, економічного розвитку, розумного природокористування й охорони довкілля, управління еколого-соціальноекономічними процесами, за єдиними задумом, метою, програмою і планом працювали б різнофахові кадри (біологи, екологи, географи, економісти, суспільствознавці, медики, системологи, інформатики, кібернетики тощо).
     У підсумку маємо твердо засвоїти те, що охорона навколишнього середовища (довкілля) є комплексною суспільною, еколого-соціально-економічною, середовищезнавчою проблемою. Охорона ж природи, хоч і є соціально орієнтованим, необхідним для суспільства й виконуваним людиною видом діяльності, за своїм змістом належить до категорії природничих, біологічних, екологічних.
     Тепер звернемо увагу на низку інших питань у контексті проаналізованих розділів науки. Передовсім треба припинити безпідставну плутанину щодо поняття “сталий розвиток”. На жаль, через 17 років після конференції в Ріо-де-Жанейро в Україні немає затверджених на державному рівні ні Концепції, ні Стратегії, а через те й Програми сталого розвитку. Натомість дотепер триває безпредметна дискусія щодо самого терміну “сталий розвиток”.
     Науковці, замість того, щоби розробляти базові питання проблеми, дискутують з приводу того, чи цей розвиток називати сталим, чи може стійким, збалансованим, гармонійним, симбіотичним, забуваючи про те, що термін “сталий розвиток” прийнятий майже 15 років тому Науковою радою з проблем навколишнього середовища і сталого розвитку НАН України, увійшов у широкий науко- вий вжиток, фігурує в державних документах, законах, міжнародних угодах. Окрім того, треба врахувати, що жодним терміном з одного чи двох слів нікому ніколи не вдавалося описати величезний обсяг різнопланових і всеосяжних проблем, об’єднаних у “Програмі дій. Порядку денному на ХХI століття”. Їх не слід вишукувати в термінах “sustainable development”, “rozwoj staly”, “устойчивое развитие”, “сталий розвиток” чи інших. Ці терміни – це символи, умовне позначення складного комплексу екологічних, економічних і соціальних проблем, складної системи взаємозалежностей між різноманітними сферами виробничої, громадської, інтелектуальної, фінансової, управлінської діяльності та різноманітних заходів, спрямованих на забезпечення “високої якості довкілля і здорової економіки для всіх народів світу”. Перевага терміну “сталий розвиток” полягає в тому, що він індиферентний, перекриває собою всі конкретні терміни, до яких завжди виникає потреба додавати пояснення щодо стійкості, тривалості чи збалансованості.
     В усіх випадках, коли є потреба відтінити термін “сталий розвиток”, розшифровувати чи пояснювати його сутність, можна використовувати відповідні додаткові, доречні епітети, які розкривають риси його структурності, системності, функціональності, збалансованості, темпоральності, регіональності, глобальності тощо. Замінювати його іншим терміном неприпустимо. Детальнішу інформацію з цієї тематики можна знайти в раніше опублікованих працях (Голубець, 2006).
     Наступне питання стосується біотичної й ландшафтної різноманітностей. На підставі глибокого аналізу літературних даних і результатів досліджень науковців Інституту екології Карпат НАН України (Голубець, 2003; 2005) ми дійшли висновку, що важливою передумовою успішного розгляду цього питання повинно бути визначення основних рівнів організації живого. Аналіз літератури показав, що таких рівнів різні вчені виділяли від 4 до 12, а сукупна їхня кількість сягає 25. При цьому більшість авторів не завдавали собі труднощів керуватися певними науковими принципами виділення декларованих ними рівнів, плутали рівні організації і рівні пізнання.
     Найважливішими критеріями для визначення основних рівнів організації є ступінь цілісності, універсальність, самостійність існування, основна функція в природі та наявність механізмів саморегуляції (пам’яті й регулятора). За цими критеріями, все різноманіття живих систем на планеті зводиться до трьох основних рівнів організації – організмового, популяційного та екосистемного. Їм підпорядковані всі відомі в науці ступені структуризації (ступені організації, за Завадським, 1968).
     Організмовий рівень організації виконує велику кількість функцій, але найважливішою із них є розмноженння і насичення простору живою речовиною, відтворення життєвого субстрату, постійний процес синтезу й деструкції, розгортання біотичного кругообігу та ускладнення біосфери.
     Основна функція популяційного рівня організації – це формування в певному ареалі (зайнятому однією популяцією) такого населення виду, яке за структурою і життєвими особливостями найбільше відповідає середовищу його існування; іншими словами, – це адаптація популяції до біотичних та абіотичних компонентів тих систем, у котрих вона є структурним блоком.
     На екосистемному рівні організації реалізується третя найважливіша функція живих систем – безперервний обмін речовиною, енергією та інформацією між усіма живими її компонентами та середовищем їх існування. У системах цих трьох рівнів організації відбуваються всі біотичні процеси, і поза ними життя не існує (Голубець, 2000).
     Саме ці три рівні організації були визнані базовими для визначення основних одиниць біотичної різноманітності в “Програмі дій. Порядку денному на ХХ1 століття” і “Конвенції про біологічне різноманіття”, тобто видовий (організмовий, індивідуумний), популяційний та екосистемний. Це дало змогу досягти дуже важливої мети: 1) запропонувати узагальнену і спрощену схему систематизації біотичної різноманітності, зрозумілу для широких кіл громадськості; 2) допомогти усвідомити в усіх сферах виробництва завдання та обсяги збереження цієї різноманітності; 3) залучити до практичної діяльності якнайширші кола населення – учнів, домогосподарок, фермерів, підприємців, учених, державних діячів та ін.
     Визначення основних рівнів і ступенів організації живого – це лише перший крок, найзагальніша канва, на якій розкривається загальна біорізноманітність органічного світу.
     У зв’язку з цим слід мати на увазі, що:
     1) біорізноманітність – це одна з найхарактерніших рис живого. ЇЇ повне, абсолютне пізнання – неможливе, оскільки вона динамічна, постійно мінлива, зумовлена спадковою мінливістю (мутаційний процес), постійною боротьбою за існування і дією природного добору, а також мінливістю умов середовища;
     2) глибина пізнання біотичної різноманітності залежить від рівня розвитку науки, досконалості методів і засобів досліджень. Схематично можна вважати, що в історичному (чи часовому) плані вона пов’язана з поступом морфології, систематики, біоценології, анатомії, фізіології, біохімії, генетики, молекулярної біології та інших галузей знань.
     Для науковця-біолога поняття біорізноманітності охоплює всі її прояви на всіх рівнях організації і ступенях структуризації живого – від макромолекули до біосфери.
     3) біотична різноманітність – основа стійкості й стабільності біосистем, екосистем, біосфери. Пізнання її, раціональне використання, збереження та охорона були важливим завданням протягом усіх часів існування людства (адекватно до рівня суспільних знань).
Але особливої актуальності вони набули в наш час – ноосферногостану біосфери, коли “людський розум і керована ним праця” (за Вернадським) спричинилися до швидкої втрати біорізноманітності.
     Для потреб науки, освіти і виробництва доцільно розрізняти три обсяги понять “біорізноманітність”:
     а) у сфері загальнонаукового вжитку біотична різноманітність – це загальна сукупність різноманітностей біотичних систем усіх рівнів організації і ступенів структуризації живого (від молекулярного до біосферного), вивчених, чи тих, що перебувають у процесі вивчення різних розділів біології чи суміжних з нею галузей знань. Загальна біотична різноманітність – безмежна;
     б) у сферах різних галузей біологічних знань біотична різноманітність – це сукупність різноманітностей біотичних систем, досліджених засобами конкретних галузей знань: генетики, ботаніки, зоології, мікробіології, мікології, морфології, анатомії, фізіології, біохімії, фармакогнозії, фітотерапії, популяційної біології, екосистемології та ін. У зв’язку з цим, у назві, яка відображає сутність біорізноманітності, повинна фігурувати назва галузі знань, засобами котрої ця різноманітність виокремлена, наприклад, морфологічна (анатомічна, фізіологічна, біохімічна…) різноманітність певного органу (тканини, органоїда…), певної популяції (групи особин, екотипів…), певного виду рослини чи тварини;
     в) у виробничій сфері біотична різноманітність зводиться до переліку чи сукупності тих конкретних рівнів організації чи ступенів структуризації, які стають об’єктами практичної зацікавленості. Такими базовими одиницями біорізноманітності у "Програмі дій. Порядку денному на ХХI століття" є видова (видове різноманіття планети чи будь-якої іншої визначеної території), популяційна та екосистемна.
     У зв’язку з цим, доречно використовувати також три терміни для означення згаданих біорізноманітностей:
     1) загальна або інтегральна біорізноманітність – загальна сукупність відмінностей біотичних систем усіх рівнів організації і ступенів структуризації живого;
     2) галузева або об’єктна біорізноманітність – сукупність відмінностей біотичних систем, визначених засобами певного розділу біології;
     3) господарська або прикладна біорізноманітність – сукупність відмінностей біотичних систем, використовуваних для вирішення певних виробничих завдань (Голубець, 2003).
     На жаль, не маємо такої ж обширної інформації про популяційну й екосистемну різноманітність, як про видову, та й популяційна біологія й екосистемологія значно молодші від класичних біологічних наук. Однак можемо припускати, що вона така ж величезна, як і видова (й внутрішньовидова). Але, якщо останню можна зберегти у вигляді кількох особин у ботанічному саду, в штучних умовах, то збереження популяційної й екосистемної різноманітності можливе лише за умови територіальної охорони. Тому в царині популяційного та екосистемного біорізноманіття виникають два важливі завдання: по-перше, чимнайширшого вивчення цього різноманіття засобами різних галузей біології – від генетики до популяційної біології й екосистемології, по-друге, опрацювання наукових засад визначення популяцій та екосистем, яких необхідно охопити заходами охорони, по-третє, вже тепер, на основі наявної інформації розгорнути роботу зі складання реєстру і кадастру тієї різноманітності популяцій та екосистем, які підлягають збереженню.
     Питання ландшафтного різноманіття вперше було обговорене на конференції Міністрів охорони довкілля 55 країн Європи “Довкілля для Європи” 23-25 жовтня 1995 р. в Софії і викладене у “Всеєвропейській стратегії збереження біологічного та ландшафтногорізноманіття” (1988).
     У цій Стратегії його визначено “як формальне вираження численних зв’язків, що мають місце в цей час між індивідуумом або суспільством та топографічно окресленою територією, і зовнішній прояв яких є результатом впливу природних і людських чинників та їх комбінацій протягом певного часу”. Самі ландшафти трактують “як унікальну сукупність культурних, природних і геологічних компонентів”.
     Тобто ландшафтна різноманітність установлюється з краєзнавчих, краєвидних, ландшафтно-архітектурних, естетичних позицій.
     Це свідчить про наявність лише примітивної канви і побутового підходу до розгляду проблеми ландшафтного різноманіття. Для того, щоби приступити до ефективного її вирішення, передовсім потрібна розробка наукових основ аналізу ландшафтної різноманітності в межах фізико-географічних та адміністративних районів й областей, наукових підходів, принципів і методів оцінки ландшафтів, їх класифікації за показниками унікальності і критеріїв, за якими їх можна зараховувати до певної категорії унікальності та захисності. Після того, як буде складений кадастр таких ландшафтів, можна ставити питання про прийняття державних документів (законів, постанов, указів) про їх збереження.
     На жаль, ні краєзнавство, ні ландшафтознавство до тепер не лише не мають наукової інформації, але й наукових підходів до більшменш системної характеристики ландшафтного різноманіття в Україні. Відсутні кінцево узгоджена номенклатура територіальних комплексів різних рангів, ба навіть остаточно прийнятий обсяг поняття “ландшафт” і “ландшафтне різноманіття” (Маринич, 2000).
     Поняття про ландшафтну різноманітність покликане зосередити увагу громадськості на потребі збереження процентного співвідношення, просторового розташування і часового розвитку екосистем, композицію вгідь, яка відображає історію розвитку краю, причинно пов’язана з геологічною й геоморфологічною основою території і тісно пов’язана з етнічними, духовними та естетичними потребами населення (Голубець, 2005).
     Поряд із потребою наведення порядку у сфері “понятійного різнобою” слід звернути увагу хоча б на деякі мовні недоречності, якими переповнені наукові журнали, збірники наукових праць, тез доповідей і монографії:
     1. Дослідники пишуть про умови “зростання видів”. Слово “зростання” означає ставати більшим, вищим, довшим у процесі росту, збільшуватися кількісно, набувати досвіду, вміння тощо. Види не зростають, а ростуть. Похідним від цього є термін “місцезростання”. Це калька російського “местопроизростания”. Вид чи угруповання знов-таки росте, виростає, знаходиться, а не зростає, тому говорити можемо про місця росту, поширення, знаходження, локалізації виду.
     2. Термінами “біологічні системи”, “біологічні процеси”, “біологічна різноманітність”, “біологічні властивості” тощо більшість біологів характеризують явища і процеси у “живій речовині”, відображають риси чи властивості живого. Але ж ці процеси, явища, властивості, системи тощо є біотичними (біотичні властивості, біотичний кругообіг, біотична різноманітність, біотична структура, біотичні взаємовідносини та ін.). Біологічним є все те, що стосується біології як науки: біологічні методи, підходи, дослідження, лабораторії, інститути тощо. Біологічними можуть бути й системи, якщо вони відображають структуру біології як науки. Так само моніторинг називають фітоценотичний чи біогеоценотичний, а він може бути лише фітоценологічним, біогеоценологічним, тобто реалізованим науковими засобами і методами певного розділу науки. Фітоценотичними є ознаки, властивості чи процеси в рослинних угрупованнях.
     3. Засмічені наукові праці поняттями: – “лімітуюча дія фактора” – потрібно лімітаційна дія фактора (використання активних дієприкметників в українській мові обмежено);
     – “кліматорегулююча функція” – це також російська калька; українською – кліматорегуляційна;
     – “саморегулююча оболонка Землі”, “саморегулююча цілісна система” (йде мова про біосферу). Якщо ведеться мова про кібернетичні механізми, то вони в керованій системі є саморегуляційними, самі ж системи є саморегульованими, тобто саморегулюються за допомогою своїх внутрішніх засобів;
     – “трав’янисті екосистеми”, “трав’янисті види”. Трав’янистий по-українськи – за смаком, виглядом, консистенцією нагадує траву; рослинні угруповання, рослинний покрив, рослинні системи є трав’яними;
     – “сінокосіння” – позбавлене сенсу поняття, оскільки сіна не косять, сіно утворюється в процесі висушування скошеної трави. Українською мовою косіння і збирання трави називається косовицею, агротехнічний захід називають викошуванням, скошуванням, сінозаготівлею; земельна ділянка, на якій скошують траву і заготовляють сіно, зветься сіножаттю або сінокосом;
     – процес “обумовлений” певним чином, впливом, дією. “Обусловленный” з російської перекладається як обумовлений і зумовлений. “Обумовлений” українською переважно означає подію або явище, обмежене певною умовою (йду на роботу за умови, якщо мороз не перевалить за - 20°). Процес може бути лише “зумовленим”, спричиненим (різниця в приростах зумовлена (спричинена) неоднаковими умовами зволоження ґрунту);
     – “фітоценози відносяться”, “види відносяться до фракцій”, “об’єкти відносяться”, “до популяції прийнято відносити… групу особин”, “синантропні види міста… не відносяться до флори”, “досліджувана територія відноситься до… району” – помилки в “Українському ботанічному журналі”, які масово деформують милозвучну українську мову. Усі кудись щось відносять, або самі себе носять – відносяться. Фітоценози, види, об’єкти, території нікуди себе не відносять, вони належать до чогось (когось). Клони, популяції, проблеми краще не відносити, а зараховувати. До справ чи подій не слід відноситися (за логікою це неможливо), до них треба ставитися;
     – “площа скоротилася… вдвічі”, “фактори скорочення ареалу”, “скорочення площі” і “скорочення масштабів” – хіба може скоротитися (стати коротшим) те, що не має довжини. Площа, ареал, будь-що, розмір якого визначається в одиницями площі, не можуть скоротитися, вони можуть лише зменшитися. Масштаб також не буває коротким, він може бути великим (але не крупним), середнім, дрібним;
     – “викликають утворення… пилку” – викликати можна лише те, що має слух або інші органи сприйняття виклику (наприклад жестом). Утворення, зміни, події, реакції тощо спричиняють (зумовлюють) певні фактори;
     – “дана фракція”, “дана робота”, “дана проблема”, “даний напрямок”, “дана стаття”, “даний вид”, “дане повідомлення”, “даний ефект” – усіх їх треба означати займенниками “цей, ця, це, ці”. Даними можуть бути показники в таблицях, зведеннях (наприклад, статуправлінь), цифрова, звукова інформація в ЕОМ, тобто те, що дає можливість зорієнтуватися в ситуації, або те, що хтось комусь дає.
     Справжнім рудералом у мові й літературі стало слово “складати”: “терміни, що складають понятійний аппарат”, “показники таксонів складають систематичну структуру флори”, тиск складає 630 мм, температура складає 17°, ВВП складає…, картопля складає 20 % кормового раціону, луки складають основну частину вгідь і т.д. і т.п. В усіх цих поняттях має фігурувати слово “становить”.
     На жаль, і в друкованій продукції, і в мовленні таких покручів багато. Було б корисно, якби кожен науковець, кожна інтелігентна людина продовжила для себе їх перелік і допомогла б іншим позбуватися цих прикрих помилок.

Вернадский В. И. Биосфера и ноосфера. – М.: Наука, 1989. – 263 с.
Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. – К.: 1988. – 52 с.
Всемирная встреча по устойчивому развитию (26 августа – 4 сентября, 2002). – Йоганнесбург, 2002. – 85 с.
Голубець М. А. Від біосфери до соціосфери. – Львів: Поллі, 1997. – 252 с.
Голубець М. А. Вступ до геосоціосистемології. – Львів: Поллі, 1997а. – 252 с.
Голубець М. А. Екосистемологія. – Львів: Поллі, 2000. – 316 с.
Голубець М. А. Біотична різноманітність і наукові підходи до її збереження. – Львів: Ліга-Прес, 2003.–33 с.
Голубець М. А. До питання про ландшафтну різноманітність // Укр. географ. журн. – 2005. – № 4. – С. 11-15.
Голубець М. А. «Розвиток сталий» чи «збалансований»? // Укр. географ. журн. – 2006. – С. 66-69.
Голубець М. А. Середовищезнавство, його пізнавальна та прикладна суть. – Укр. географ. журн. – 2008. – №1. – С. 19-23.
Завадский К. М. Вид и видообразование. – Л.: Наука, 1968. – 404 с.
Маринич О. М. Наукові засади дослідження ландшафтного різноманіття України // Проблеми ландшафтного різноманіття України. Збірн. наук. праць. – К., 2000. – С. 11– 16.
Моисеев Н. Н. Судьба цивилизации. Путь разума. – М.: Молодая Гвардия, 1988. – 228 с.
Програма дій. Порядок денний на ХХІ століття ("Agenda 21"). – К.: Інтелсфера, 2000. – 360 с.
Реймерс Н. Ф. Экология. Теория, законы, правила, принципы и гипотезы. – М.: Россия молодая, 1994. – 367 с.
Cunningham W. P., Cunningham M. A., Saigo B. W. Environmental Science: a global concern. Eighth edition. – Boston-Toronto: Wm. C.Brown Publishers, 2005. – 600 p.
Enger E. D., Smith B. F. Environmental Science: a stady of interrelationships. Ninth edition. – Boston-Toronto: Wm. C.Brown Publishers, 2004. – 477 p.

M. HOLUBETS
CONCEPTUAL DIVERSITY AND DEMANDS FOR TERMINOLOGICAL ACCURACY IN ECOLOGY, GEOSOCIOSYSTEMOLOGY, ENVIRONMENTOLOGY AND NATURE CONSERVATION
Institute of Ecology of the Carpathians, NAS of Ukraine, Lviv

The matter, assignments, objects and topics of ecology, geosociosystemology and environmentology are considered. The fields of competence of these sciences are discussed.